Святі світські францисканці

Св. Франциск Ассізький - гігант віри

(З проповіді Святішого Отця Бенедикта XVI)

Цей простий факт - слова Господа, почуті в церкві св. Даміана -
приховують у собі глибокий символізм. Св. Франциск насамперед є покликаний
 до відбудування цієї церковки, однак руїни цієї будівлі є символом складної
ситуації самої Церкви того часу - коли поверхова віра не формує й не
перемінює життя, духовенство не надто горливе, любов застигає, внутрішнє
знищення Церкви тягне за собою також і розвалення єдності, а водночас
народжуются єретичні рухи. Такий стан речей викликає занепокоєння. Проте в
центрі цієї Церкви, що руйнується, є Розіп'ятий, Який промовляє, закликає до
відновлення, запрошує Франциска - з його радикальністю у вірі та його
ентузіазмом любові до Христа - до фізичної праці з метою конкретної
відбудови церковці св. Даміана, що є символом більш глибокого покликання до
віднови самої Церкви Христової. Ця подія, що, найвірогідніше, мала місце в
1205 році, наводить на думку про іншу подібну подію, що сталася 1207 року -
сну Папи Інокентія III. Йому снилося, що базиліка Св. Йоана на Латерані,
мати всіх церков, завалюється, а малий і непоказний чернець підтримує її
спиною, щоб вона не впала. З одного боку, варто звернути увагу на те, що тут
не Папа приходить із допомогою, щоб церква не завалилася, а малий і
непомітний чернець, якого Папа розпізнав у Франциску, коли той відвідав
понтифіка. Інокентій III був могутнім Папою високої теологічної культури з
великим політичним впливом, однак не він відновлює Церкву, а малий і
непоказний чернець - ним є св. Франциск, покликаний Богом. Однак, з іншого
боку, варто зауважити, що св. Франциск не відновлює Церкву без Папи або
всупереч йому, але виключно в єдності з ним. Обидві ці реалії йдуть у парі:
Наступник Апостола Петра, Єпископи, Церква, побудована на Апостольському
преємстві [передачі священицьких свячень], і нова харизма, яку Святий Дух
створює в той момент, щоб відновити Церкву. Завдяки спільним діям зростає
справжнє відновлення.

Повернімося до життя св. Франциска. Оскільки його батько, Бернардоне,
закидав йому занадто велику щедрість по відношенню до бідних, Франциск, у
присутності єпископа Ассізі символічним жестом скинув із себе одяг,
демонструючи в такий спосіб свій намір відректися від батьківської спадщини
- подібно до того, як у мить створення Франциск не має нічого, лише життя,
яке отримав від Бога, в руки Якого це життя й віддає. Пізніше Франциск жив
як пустельник - до того часу, як у 1208 році сталася інша важлива подія на
шляху його навернення: слухаючи уривок з Євангелія від Матея, в якому Ісус
промовляє до апостолів, яких відправляє з місією, Франциск почув покликання
до життя в бідності з присвяченням себе справі проповіді. До Франциска
приєдналися інші товариші, й у 1209 році він вирушив до Рима, щоб пред'явити
Папі Інокентію III свій задум нової форми християнського життя. Цей великий
Папа по-батьківськи прийняв Франциска - просвітлений Господом. Він відчув
 божественне походження руху, створенного Франциском. Ассізький Бідачина
зрозумів, що всі харизми, отримані від Святого Духа, необхідно віддати для
служіння Тілу Христовому, яким є Церква; саме тому він діє у цілковитій
єдності з церковною владою. В житті святих немає суперечності поміж харизмою
пророцтва й харизмою церковної влади, а якщо якась напруга й виступає, вони
вміють терпляче очікувати на час Святого Духа.

Деякі історики XIX і навіть минулого сторіччя намагалися
 "реконструювати" з постаті "Франциска традиції" так званого "історичного
 Франциска" - подібно до того, як з постаті "євангельського Ісуса" пробують
 створити так званого "історичного Ісуса". Такий "історичний Франциск" має
вигляд не людини Церкви, а людини, безпосередньо й виключно пов'язаної з
Христом, людини, що хотів відновити Божий народ без канонічних форм і без
церковної ієрархії. Правдою є те, що св. Франциск дійсно перебував у
найглибшому, безпосередньому зв'язку з Ісусом і з Божим Словом, за яким
хотів іти без зайвих пояснень (sine glossa) - таким, яким воно є в усьому
своєму радикалізмі й істині. Правдою також є й те, що на початку Франциск не
мав наміру створювати Орден із необхідними канонічним формами, але він лише
хотів через Боже Слово й присутність Господа відновити Божий народ, знову
зібрати його на слуханні Божого слова й словесному послуху Христові. Більше
 того, він знав, що Христос ніколи не є "моїм" - Він завжди "наш"; що "я" не
 можу "мати" Христа й відбудовувати своє "я" всупереч Церкві, її волі та її
вченню. Лише в єдності з Церквою, побудованій на апостольському преємстві,
відновлюється послух Божому Слову.

Правдою також є те, що у Франциска не було наміру створювати новий Орден
- він лише хотів відновити Божий народ для Господа, що гряде. Однак у
стражданні й болі він зрозумів, що все повинно мати свій порядок [в
 італійській мові маємо гру слів: "ordine" - це й "Орден", і "порядок"],
оскільки для надання форми цій віднові потрібне церковне право. І, воістину,
саме так він повністю, усім серцем, вписався в спільноту Церкви, з Папою та
єпископами. Франциск завжди знав, що центром життя Церкви є Євхаристія, де
стають присутніми Тіло Христове та Його Кров. Завдяки священству Євхаристія
 є Церквою. Там, де священство й Христос, і єдність Церкви йдуть у парі -
лише там також живе й Боже Слово. Справжнім історичним Франциском є Франциск
Церкви, і саме в такий спосіб він також промовляє до невіруючих і до
віруючих інших віросповідань та релігій.

Франциск і його брати, яких ставало все більше, оселилися в Порціункулі
- тобто при церкві Божої Матері Цариці Ангелів (Божої Матері Ангельської),
святому місці для францисканської духовності в самій своїй суті. Клара,
молода ассізька дівчина з благородної, дворянської родини, також вступила до
 "школи Франциска". Так виник Другий Францисканський Орден - Орден Кларисок -
інший досвід, що мав принести чудові плоди святості в Церкві.

Наступник Інокентія III, Папа Гонорій III, своєю буллою (тобто
спеціальним письмом) "Cum dilecti" (1218 р.) також підтримав винятковий
розвиток перших братів менших, що мандрували, відкриваючи свої місії в
різних країнах Європи і навіть у Марокко. В 1219 році Франциск отримав згоду
на те, щоб вирушити до Єгипту й розмовляти з мусульманським султаном
Мелек-ель-Камелем, проповідуючи Христове Євангеліє. Я хочу підкреслити цей
епізод з життя св. Франциска, який залишається дуже актуальним: у часи
 тривалого конфлікту поміж християнством та ісламом. Франциск, свідомо
озброєний лише власною вірою й особистою скромністю, успішно пройшов дорогу
діалогу. У хроніках сказано про люб'язний і сердечний прийом, даний
Францискові мусульманським султаном. Це - зразок, з якого ми й сьогодні
маємо брати приклад у стосунках поміж християнами й мусульманами: розвивати
діалог в істині, взаємоповазі й розумінні (пор. "Nostra Aetate", 3).
Можливо, що в 1220 році Франциск відвідав Святу Землю, посіявши цим зерно,
що мало принести рясні плоди - адже його духовні сини в Краю, де жив Ісус
Христос, створили упривілейоване середовище своєї місії. Я з вдячністю думаю
сьогодні про великі заслуги Францисканської Кустодії в Святій Землі.

Повернувшись до Італії, Франциск передав управління Орденом своєму
вікарієві, брату П'єтро Каттані - в той час, коли Папа довірив кардиналові
 Уголіно (майбутньому Папі Григорію IX) опіку над Орденом, що налічував усе
більше членів. Зі свого боку Засновник Ордену, повністю присвятивши себе
проповіді Божого Слова, яке проголошував з великим успіхом, склав Устав,
який пізніше був підтверджений Папою.

В 1224 році в пустині Верна Франциск бачить Розіп'ятого в образі
Серафима й під час зустрічі з ним отримує стигмати. Таким чином він стає
одним цілим із Розіп'ятим Христом - адже Франциск отримує дар, який показує
його глибоке ототожнення з Господом.

Смерть Франциска - його transitus (перехід) - настала ввечері 3 жовтня
1226 року в Порціункулі. Благословивши своїх духовних синів, Франциск помер,
розпростертий на голій землі. Через два роки Папа Григорій IX зарахував його
до лику святих. Невдовзі в Ассізі була збудована велика базиліка на честь
святого Франциска, яка до сьогодні є метою незліченної кількості прочан, які
можуть вшанувати мощі Святого й оглянути фрески Джотто - живописця, який
чудово показав життя Франциска.

Кажуть, що Франциск являє собою "alter Christus" [другого Христа] - він
 і справді був живою іконою Христа. Його також називали "братом Ісуса". Це по
суті й був ідеал Франциска - бути як Христос, споглядати євангельського
Христа, міцно любити Його, наслідувати Його чесноти. Особливу фундаментальну
вартість Франциск хотів надати вбогості - внутрішній і зовнішній, навчаючи
їй також і своїх духовних синів. Перше блаженство з Нагорної проповіді -
 "Блаженні вбогі духом, їхнє бо Царство Небесне" (Мт 5,3) - знайшло яскраве
втілення в житті та в словах святого Франциска. Воістину, дорогі друзі,
святі - це найкращі тлумачі Біблії: саме вони, втілюючи в своєму житті Боже
Слово, роблять його більш близьким, ніж будь-коли - так, що воно справді
промовляє до нас. Свідоцтво Франциска, який полюбив бідність, щоб іти за
Христом з повною віддачею й цілковитою свободою, й надалі залишає для нас
заклик турбуватися про внутрішнє вбозтво, щоб, зростаючи в довірі Богові,
також поєднувати поміркований стиль життя з утриманням на віддалі від
матеріальних благ.

У Франциску любов до Христа особливо виявляється в поклонінні (адорації)
 Святих Христових Таїн - Євхаристії. У "Францисканських джерелах" можна
 прочитати зворушливі висловлювання, наприклад: "Нехай все людство лякається,
хай тремтить увесь світ і небо хайне знаходить собі місця від радості, коли
 на вівтарі, в руках священика, є Христос, Син Бога Живого. О, предивна
 благодать! О, смиренна велич Божа, бо Господь Всесвіту, Бог і Син Божий так
Себе принизив, приховавши Себе для нашого спасіння під скромним виглядом
 хліба" (Франциск Ассізький, Твори).

З нагоди Року Священства, який ми зараз переживаємо, я б хотів також
 пригадати слова, якими Франциск заохочував священиків: "Якщо вони схочуть
відправляти Месу, будучи чистими, нехай відправляють у чистоті, з пошаною,
 істинну Жертву Пресвятих Тіла й Крові Господа нашого Ісуса Христа" (Франциск
Ассізький, Твори). Франциск завжди віддавав велику шану священникам і
заповідав, щоб до них завжди ставилися з пошаною - навіть тоді, коли вони
особисто не були цього гідні. Основою такої глибокої шани був той факт, що
священники отримали дар відправлення Євхаристії. Дорогі брати в священстві,
не забуваймо ніколи цього повчання: святість Євхаристії вимагає від нас бути
чистими, жити в єдності з Таємницею, яку ми звершуємо.

З любові до Христа народжується любов до людей, так само як і до всіх
Божих створінь. Ось інша характерна риса духовності Франциска: відчуття
братнього зв'язку з усім та любов до створіння, що надихнуло його до відомої
 "Сонячної пісні" або "Похвали творіння". Це дуже актуальний заклик. Як я вже
пригадував в останній енцикліці "Caritas in veritate", врівноважений лише
такий Розвиток, який шанує творіння й не шкодить середовищу (пор. пп.
48-52), а в Посланні на цьогорічний Світовий день миру я підкреслив, що
побудова міцного миру пов'язана також із пошаною до створіння. Франциск
нагадує нам, що в створінні нам відкривається мудрість та любов Творця. Бог
замислив природу як мову, якою Він промовляє до нас, в якій реальність стає
прозорою й ми можемо розмовляти про Бога й з Богом.

Дорогі друзі, Франциск був великим святим і радісною людиною. Його
простота, його смирення, його віра, його любов до Христа, його доброта до
кожного чоловіка й до кожної жінки робили його радісним у будь-якій
ситуації. Адже поміж святістю й радістю існує глибокий і нерозривний
зв'язок. Один французький письменник сказав, що на світі є лиш один смуток -
той, що ми не є святими, що значить - ми не є близько до Бога. Споглядаючи
свідоцтво життя св. Франциска, ми розуміємо, що саме є таємницею справжнього
щастя - ставати святими, близькими до Бога!

Нехай Діва Марія, яку так ніжно любив Франциск, випросить для нас цей
 дар. Довірмося Їй словами Ассізького Бідаря: "Свята Маріє, Діво, серед жінок
на світі не народилася подібна до Тебе, Дочко й Служнице найвищого Царя,
Отця небесного, Мати Пресвятого Господа нашого Ісуса Христа, Обручнице
Святого Духа: молись за нас (...) до Свого Пресвятого, улюбленого Сина,
 Господа й Учителя" (Франциск Ассізький, Твори).

*******************************************************************************************

******************************************************************************************************************************

Завдання нашого покликання як світських францисканців

(уривки  з книги О.Раньєро Канталамесса OFM Cap)

Франциск – це не людина «на кожен випадок», складниками духовності якого хочуть приправити всі великі ідеали світу: Франциск  - покровитель поетів («трубадур Божий»), захисників тварин, миру, екології, загального братства і невідомо ще чого.

Очевидно, що Франциск заслуговує на кожне з тих титулів, але вони є вже плодами, що виросли на галузках дерева. Навіщо ж завідомо залишати без уваги стовбур і коріння дерева, а також землю, з якої воно черпає життєдайні соки?

Глибоким корінням і галузкою для Франциска є особа Ісуса Христа! Він є всім для нього. Дуже повчальним є порівняння навернення Павла з наверненням Франциска. Одне і друге були міцною зустріччю з особою Ісуса. Обидва з них могли засвідчити: «Для мене життя – це Ісус», а також «Тепер живу не я, але живе в мені Ісус» (Філ 1, 21; Гал 2,20). Обидва могли сказати – Франциск навіть більше, ніж Павло: «Я ношу на моїм тілі рани Ісуса» (Гал 6,17) – знаки приналежності до Христа.

Загальновідома метафора заручин Франциска з Пані Бідністю, що залишила глибокі сліди в мистецтві та поезії, починаючи від Данте Аліґ’єрі, може завести нас в невірному напрямку. Ніхто не закохується в чесноту, навіть якщо та чеснота є чеснотою убогості, бо можна закохатись лише в особу. Заручини Франциска, так само, як у випадку інших містиків, були заручинами з Ісусом. Франциск відповідав тим, хто питав його, чи має він намір з кимсь заручитися: «Я заручусь з нареченою найшляхетнішою і найпрекраснішою з усіх, яких тільки будь-коли бачив». Але часто ця відповідь була невірно інтерпретована. З контексту ясно видно, що наречена є не убогість, але укритий скарб і цінна перлина, якою є Христос.

Наприкінці свого життя Франциск відповідав одному брату, який заохочував святого, аби той дозволив читати йому Святе Письмо: «Я взяв так багато місць зі Святого Письма, як тільки можна щоб роздумувати і розважати. Більшого не потрібно, сину мій, вистачить, що знаю - Христос був убогим і розіп’ятим».

У середньовічних описах війн завжди є така ситуація, коли після поразки лучників, кавалерії і останніх вояків боротьба концентрується довкола короля. Там розгортається вирішальна битва, яка вирішує подальшу долю боротьби. Також і для нас битва не розгортається за таку чи іншу доктрину, вона розгортається за Короля!

Якби Франциск прийшов на світ тепер, я впевнений, що він не почав би говорити про Пані Бідність. Також ні про брата сонце і сестру луну, але про Ісуса Христа, і то розп’ятого. Одне з перших зображень Святого (копія якого знаходиться в Греччо, а оригінал загинув) представляє Франциска, який підносить до очей хусточку і витирає сльози: так його запам’ятали його сучасники. Поруч з Франциском досконалої радості існував Франциск, який плакав і може, власне, він був би таким, якби знову з’явився на землі.

Це велике і чудове завдання для цієї Церкви, а особливо для нас, синів св.Франциска: проголошувати сучасному світові Ісуса Христа Розіп’ятого! Але не абстрактного Христа, заідеологізованого, або Христа в минулому. Ні, Христа Воскреслого, Того, Який живе, до такої міри присутнього і дійсного, що можна вказати на Нього, уживаючи особистий займенник, як це робив Павло, коли говорив: «…щоб спізнати Його» (Філ 3,10).

Ієрархічна Церква розуміє, що з огляду на роль, яку вона виконує в світі, вона не може добратися безпосередньо до мас збунтованого люду, тому вбачає у Францискові і Домініку знаряддя для виконання того пильного завдання Церкви, яким було втримання єретичних рухів. Це не носило в собі політичного характеру, а було продиктоване пастирською опікою, принаймні в розумінні найбільш компетентних представників ієрархії, між іншими Папою Інокентієм ІІІ.

Франциск розпочинає справу, яку ієрархічна Церква була не в змозі виконати навіть з допомогою дієцезіального духовенства. Розпочинає ту справу без полемічного чи апологетичного повчання. Він не вступає в полеміку з Церквою як з інституцією і з ворогами Церкви-інституції. І в тому його стиль відрізняється від стилю сучасного йому Домініка.

Багато людей не можуть прийти до Ісуса через Церкву, треба допомогти їм прийти в Церкву через Ісуса, виходячи від Нього і Євангелія. Важко прийняти Ісуса, враховуючи любов до Церкви, але можна прийняти Церкву, виходячи з любові до Ісуса.

Ми, францисканці, знаходимось у винятковій ситуації, яка дозволяє нам це виконати. До тієї ролі нас підгодовує спадщина, яку ми отримали від нашого отця Франциска, великий кредит довіри, який він отримав серед багатьох людей.

Його прагнення загального братства, яке розповсюджується на всі створіння, пов’язане з поставою меншості, чинить його і його послідовників братами всіх, ворогами нікого, друзями останніх.

Для того, щоб виконати те завдання ставання мостом між Церквою і світом, потрібно, як Франциск, мати глибоку любов і вірність Церкві, а також глибоку любов до світу, особливо до світу покірних.

Як виконати те, що перевершує наші сили? Відповідь бринить: Дух Господень! Все життя Бідняка, якщо звернемо увагу, триває під керівництвом Святого Духа. Майже кожний етап його життя розпочинається ствердженням: «Франциск, який отримав натхнення від Святого Духа, пішов, промовив, зробив…» Бідняк називає Святого Духа «генеральним міністром Ордену».

Йоан Павло ІІ написав: «Віднова Церкви, яка Божим провидінням була запропонована і розпочата ІІ Ватиканським Собором, не може здійснитись інакше, як тільки у Дусі Святому, тобто з допомогою Його світла і Його силі». Те саме слід сказати і про обнову орденів.

Маємо ставити питання для себе – що означає для нас францисканців прийняття ласки нової П’ятидесятниці, що була закликана Папою Іваном ХХІІІ.

Ми є  дійсністю, яка повстала завдяки діяльності Святого Духа і покликана до того, щоб підтримувати в світі вогонь П’ятидесятниці.

Свята Єлизавета Угорська

      Св.Єлизавета, донька короля Угорщини, народилась 1207 року. Вона виросла в дуже набожній сім’ї. Її зустріч з Ісусом була настільки правдивою, що вона повірила Його слову, полюбила всім серцем і віддалась Його справам без останку.

Єлизавета рано вийшла заміж, ставши матір’ю трьох дітей. На духовний розвиток дівчини, а також на її розуміння світу і відносин між людьми та стосунків з Богом дуже міцно вплинуло євангельське життя бр