Сьогодні відзначаємо з сестрами в Севастополі маленьку подію – рік нашої присутності в Криму. Так, рік тому Бог привів нас в Севастополь. Подарував нам жінку Леоніду, через яку дав нам дах над головою на перший час. Ми молилися, намагалися зрозуміти що Бог хоче в Севастополі. Пам’ятаю один момент, здається після тижня (точно не пам’ятаю)невдалого пошуку житла - коли пізно вночі ми лягли спати, лежимо… вже майже засинаємо, і тут Галя говорить на весь голос – ви що спите? Я нічого не розумію, а ви спите??? Молилися, і знову і знову намагалися знайти житло, а тим часом, розмовляли з Леонідою, знайомилися з нею, з її родиною, з містом і людьми. Виявилося, що її мама францисканка – і вже пізніше Леоніда скаже – я теж хочу бути францисканкою. Пізніше з’явилося житло, праця. Я могла навчитися нового фаху, щоб мати можливість заробити на життя. Також Дінуля навчилася нового фаху і від сьогодні може працювати на славу Божу. Галя знайшла багатьох стареньких відкинутих хворих, потребуючих любові і милосердя братів та сестер Ісуса, яким тепер служить. Бог відкривав нам, що земля, на яку послав нас повна ідолів, що люди поклоняються їм, і просив нас, щоб ми не стали як вони. Щоб були закваскою, щоб сміливо протистояли тим бовванам, які не є богами, і не боялися!!! Дуже часто особливо на праці стикалася з тими бовванами – різними гороскопами, забобонами гаданнями, і великим страхом. Ще Бог постійно говорив нам щоб ми несли Його слово, сіяли його, щоб говорили. В більшості вдавалося говорити своїм життям, присутністю біля людей, тихою допомогою їм. Коли Господь давав благодать – то і словом.

">"В більшості, молилися, тихо працювали, жили спільно, розділяючи труднощі і радощі одне одного.  Досвідчили також багато вашої братерської допомоги, опіки, молитви. Радості з кожного вашого дзвінка смс, приїзду, або привіту. Рік нашого життя в Севастополі не був би можливим без ВАС дорогі мої брати та сестри. Господь дав нам братів, щоб ми разом створювали цю місію Його любові. ДЯКУЮ ВАМ і БОГУ ЗА ВАС.

Діана-Агнесса

Діаночка вже так багато розказала про те, як Бог провадив нас цього року. Хочу лише трошки додати і також подякувати Богові за Його провидіння, за те, що весь цей час Він тримав Свою руку над нами, постійно піклувався про нас через різних людей.

Брат Казимир назвав нашу Місію місією голубок, посланих до Чорного моря з вісткою про Божу любов. Власне під час однієї з молитов ми отримали таке розуміння, що нашим завданням є нести, наче поштовим голубам,  «тихі послання любові» тим, хто її потребує. А її потребували всі ті люди, до яких Бог нас приводив. Це і родина, яка перша нас приютила в себе, і наші перші сусіди, як, наприклад, самотня літня жінка Валентина, що вже померла. Вона часто приходила до нас в гості, просто була з нами, розказувала про своє життя, а ми могли підтримати її, вислухати, розказати про любов Бога до неї.

Пізніше «адресатами» тих «тихих послань любові» Ісуса стали люди, з якими ми почали працювати. Для Діани це були її співробітниці, молоді дівчата, а також численні клієнти перукарні, для Галі – люди похилого віку, самотні і спраглі людської уваги і допомоги. Для мене довгий час ними були маленькі діти.

 Інколи  «тихим посланням Божої любові» був лише дотик чи посмішка. Здається, так мало. Були такі періоди, коли життя здавалось пустелею, коли не видно було жодних плодів перебування на Місії. Але в тій пустелі постійно перебував Отець. І лише Він знає про ті плоди.

Важливо було також, думаю, для нас зростати весь цей час як спільнота. Навчитись не тільки існувати в одній квартирі, але жити однім цілим, однією справою, якою об*єднав нас Ісус. Я дякую Йому за моїх сестер, за те, що, як писала Діаночка, вони стали моєю родиною, за те, що я досвідчую від них багато любові і турботи,  за те, що навчаюсь любові від них. Я люблю ті моменти, коли ми збираємося разом за одним столом і можемо ділитись своїм життям, тими моментами, які ми переживаємо окремо одна від одної, але які є для нас спільні,  приймати на себе тягарі одна одної, святкувати, перепрошувати і миритись. Кожна з нас виконує свою маленьку місію, має своє «маленьке стадо» - людей, до який нас посилає Бог, але ті «стада» є одночасно одним єдиним нашим спільним «стадом».

Я на цій Місії постійно досвідчую своєї слабкості, постійно падаю і це для мене є нагода, щоб діяв Ісус, Його Дух в моєму житті. Так, вчора під час молитви нам відкрилось, що ми лише ліпимо цеглинки, а обпалює їх Святий Дух, без Його дії всі наші зусилля марні. 

Дякую Богу за все!

Діна-Франческа