Неділя
18.08.2019
19:58
Форма входу
Пошук
Календар
«  Серпень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Сайт Спільноти ФОС в Старому Острополі

Святі світські францисканці



Св. Франциск Ассізький - гігант віри

(З проповіді Святішого Отця Бенедикта XVI)


Цей простий факт - слова Господа, почуті в церкві св. Даміана -
приховують у собі глибокий символізм. Св. Франциск насамперед є покликаний
 до відбудування цієї церковки, однак руїни цієї будівлі є символом складної
ситуації самої Церкви того часу - коли поверхова віра не формує й не
перемінює життя, духовенство не надто горливе, любов застигає, внутрішнє
знищення Церкви тягне за собою також і розвалення єдності, а водночас
народжуются єретичні рухи. Такий стан речей викликає занепокоєння. Проте в
центрі цієї Церкви, що руйнується, є Розіп'ятий, Який промовляє, закликає до
відновлення, запрошує Франциска - з його радикальністю у вірі та його
ентузіазмом любові до Христа - до фізичної праці з метою конкретної
відбудови церковці св. Даміана, що є символом більш глибокого покликання до
віднови самої Церкви Христової. Ця подія, що, найвірогідніше, мала місце в
1205 році, наводить на думку про іншу подібну подію, що сталася 1207 року -
сну Папи Інокентія III. Йому снилося, що базиліка Св. Йоана на Латерані,
мати всіх церков, завалюється, а малий і непоказний чернець підтримує її
спиною, щоб вона не впала. З одного боку, варто звернути увагу на те, що тут
не Папа приходить із допомогою, щоб церква не завалилася, а малий і
непомітний чернець, якого Папа розпізнав у Франциску, коли той відвідав
понтифіка. Інокентій III був могутнім Папою високої теологічної культури з
великим політичним впливом, однак не він відновлює Церкву, а малий і
непоказний чернець - ним є св. Франциск, покликаний Богом. Однак, з іншого
боку, варто зауважити, що св. Франциск не відновлює Церкву без Папи або
всупереч йому, але виключно в єдності з ним. Обидві ці реалії йдуть у парі:
Наступник Апостола Петра, Єпископи, Церква, побудована на Апостольському
преємстві [передачі священицьких свячень], і нова харизма, яку Святий Дух
створює в той момент, щоб відновити Церкву. Завдяки спільним діям зростає
справжнє відновлення.

Повернімося до життя св. Франциска. Оскільки його батько, Бернардоне,
закидав йому занадто велику щедрість по відношенню до бідних, Франциск, у
присутності єпископа Ассізі символічним жестом скинув із себе одяг,
демонструючи в такий спосіб свій намір відректися від батьківської спадщини
- подібно до того, як у мить створення Франциск не має нічого, лише життя,
яке отримав від Бога, в руки Якого це життя й віддає. Пізніше Франциск жив
як пустельник - до того часу, як у 1208 році сталася інша важлива подія на
шляху його навернення: слухаючи уривок з Євангелія від Матея, в якому Ісус
промовляє до апостолів, яких відправляє з місією, Франциск почув покликання
до життя в бідності з присвяченням себе справі проповіді. До Франциска
приєдналися інші товариші, й у 1209 році він вирушив до Рима, щоб пред'явити
Папі Інокентію III свій задум нової форми християнського життя. Цей великий
Папа по-батьківськи прийняв Франциска - просвітлений Господом. Він відчув
 божественне походження руху, створенного Франциском. Ассізький Бідачина
зрозумів, що всі харизми, отримані від Святого Духа, необхідно віддати для
служіння Тілу Христовому, яким є Церква; саме тому він діє у цілковитій
єдності з церковною владою. В житті святих немає суперечності поміж харизмою
пророцтва й харизмою церковної влади, а якщо якась напруга й виступає, вони
вміють терпляче очікувати на час Святого Духа.

Деякі історики XIX і навіть минулого сторіччя намагалися
 "реконструювати" з постаті "Франциска традиції" так званого "історичного
 Франциска" - подібно до того, як з постаті "євангельського Ісуса" пробують
 створити так званого "історичного Ісуса". Такий "історичний Франциск" має
вигляд не людини Церкви, а людини, безпосередньо й виключно пов'язаної з
Христом, людини, що хотів відновити Божий народ без канонічних форм і без
церковної ієрархії. Правдою є те, що св. Франциск дійсно перебував у
найглибшому, безпосередньому зв'язку з Ісусом і з Божим Словом, за яким
хотів іти без зайвих пояснень (sine glossa) - таким, яким воно є в усьому
своєму радикалізмі й істині. Правдою також є й те, що на початку Франциск не
мав наміру створювати Орден із необхідними канонічним формами, але він лише
хотів через Боже Слово й присутність Господа відновити Божий народ, знову
зібрати його на слуханні Божого слова й словесному послуху Христові. Більше
 того, він знав, що Христос ніколи не є "моїм" - Він завжди "наш"; що "я" не
 можу "мати" Христа й відбудовувати своє "я" всупереч Церкві, її волі та її
вченню. Лише в єдності з Церквою, побудованій на апостольському преємстві,
відновлюється послух Божому Слову.

Правдою також є те, що у Франциска не було наміру створювати новий Орден
- він лише хотів відновити Божий народ для Господа, що гряде. Однак у
стражданні й болі він зрозумів, що все повинно мати свій порядок [в
 італійській мові маємо гру слів: "ordine" - це й "Орден", і "порядок"],
оскільки для надання форми цій віднові потрібне церковне право. І, воістину,
саме так він повністю, усім серцем, вписався в спільноту Церкви, з Папою та
єпископами. Франциск завжди знав, що центром життя Церкви є Євхаристія, де
стають присутніми Тіло Христове та Його Кров. Завдяки священству Євхаристія
 є Церквою. Там, де священство й Христос, і єдність Церкви йдуть у парі -
лише там також живе й Боже Слово. Справжнім історичним Франциском є Франциск
Церкви, і саме в такий спосіб він також промовляє до невіруючих і до
віруючих інших віросповідань та релігій.

Франциск і його брати, яких ставало все більше, оселилися в Порціункулі
- тобто при церкві Божої Матері Цариці Ангелів (Божої Матері Ангельської),
святому місці для францисканської духовності в самій своїй суті. Клара,
молода ассізька дівчина з благородної, дворянської родини, також вступила до
 "школи Франциска". Так виник Другий Францисканський Орден - Орден Кларисок -
інший досвід, що мав принести чудові плоди святості в Церкві.

Наступник Інокентія III, Папа Гонорій III, своєю буллою (тобто
спеціальним письмом) "Cum dilecti" (1218 р.) також підтримав винятковий
розвиток перших братів менших, що мандрували, відкриваючи свої місії в
різних країнах Європи і навіть у Марокко. В 1219 році Франциск отримав згоду
на те, щоб вирушити до Єгипту й розмовляти з мусульманським султаном
Мелек-ель-Камелем, проповідуючи Христове Євангеліє. Я хочу підкреслити цей
епізод з життя св. Франциска, який залишається дуже актуальним: у часи
 тривалого конфлікту поміж християнством та ісламом. Франциск, свідомо
озброєний лише власною вірою й особистою скромністю, успішно пройшов дорогу
діалогу. У хроніках сказано про люб'язний і сердечний прийом, даний
Францискові мусульманським султаном. Це - зразок, з якого ми й сьогодні
маємо брати приклад у стосунках поміж християнами й мусульманами: розвивати
діалог в істині, взаємоповазі й розумінні (пор. "Nostra Aetate", 3).
Можливо, що в 1220 році Франциск відвідав Святу Землю, посіявши цим зерно,
що мало принести рясні плоди - адже його духовні сини в Краю, де жив Ісус
Христос, створили упривілейоване середовище своєї місії. Я з вдячністю думаю
сьогодні про великі заслуги Францисканської Кустодії в Святій Землі.

Повернувшись до Італії, Франциск передав управління Орденом своєму
вікарієві, брату П'єтро Каттані - в той час, коли Папа довірив кардиналові
 Уголіно (майбутньому Папі Григорію IX) опіку над Орденом, що налічував усе
більше членів. Зі свого боку Засновник Ордену, повністю присвятивши себе
проповіді Божого Слова, яке проголошував з великим успіхом, склав Устав,
який пізніше був підтверджений Папою.

В 1224 році в пустині Верна Франциск бачить Розіп'ятого в образі
Серафима й під час зустрічі з ним отримує стигмати. Таким чином він стає
одним цілим із Розіп'ятим Христом - адже Франциск отримує дар, який показує
його глибоке ототожнення з Господом.

Смерть Франциска - його transitus (перехід) - настала ввечері 3 жовтня
1226 року в Порціункулі. Благословивши своїх духовних синів, Франциск помер,
розпростертий на голій землі. Через два роки Папа Григорій IX зарахував його
до лику святих. Невдовзі в Ассізі була збудована велика базиліка на честь
святого Франциска, яка до сьогодні є метою незліченної кількості прочан, які
можуть вшанувати мощі Святого й оглянути фрески Джотто - живописця, який
чудово показав життя Франциска.

Кажуть, що Франциск являє собою "alter Christus" [другого Христа] - він
 і справді був живою іконою Христа. Його також називали "братом Ісуса". Це по
суті й був ідеал Франциска - бути як Христос, споглядати євангельського
Христа, міцно любити Його, наслідувати Його чесноти. Особливу фундаментальну
вартість Франциск хотів надати вбогості - внутрішній і зовнішній, навчаючи
їй також і своїх духовних синів. Перше блаженство з Нагорної проповіді -
 "Блаженні вбогі духом, їхнє бо Царство Небесне" (Мт 5,3) - знайшло яскраве
втілення в житті та в словах святого Франциска. Воістину, дорогі друзі,
святі - це найкращі тлумачі Біблії: саме вони, втілюючи в своєму житті Боже
Слово, роблять його більш близьким, ніж будь-коли - так, що воно справді
промовляє до нас. Свідоцтво Франциска, який полюбив бідність, щоб іти за
Христом з повною віддачею й цілковитою свободою, й надалі залишає для нас
заклик турбуватися про внутрішнє вбозтво, щоб, зростаючи в довірі Богові,
також поєднувати поміркований стиль життя з утриманням на віддалі від
матеріальних благ.

У Франциску любов до Христа особливо виявляється в поклонінні (адорації)
 Святих Христових Таїн - Євхаристії. У "Францисканських джерелах" можна
 прочитати зворушливі висловлювання, наприклад: "Нехай все людство лякається,
хай тремтить увесь світ і небо хайне знаходить собі місця від радості, коли
 на вівтарі, в руках священика, є Христос, Син Бога Живого. О, предивна
 благодать! О, смиренна велич Божа, бо Господь Всесвіту, Бог і Син Божий так
Себе принизив, приховавши Себе для нашого спасіння під скромним виглядом
 хліба" (Франциск Ассізький, Твори).

З нагоди Року Священства, який ми зараз переживаємо, я б хотів також
 пригадати слова, якими Франциск заохочував священиків: "Якщо вони схочуть
відправляти Месу, будучи чистими, нехай відправляють у чистоті, з пошаною,
 істинну Жертву Пресвятих Тіла й Крові Господа нашого Ісуса Христа" (Франциск
Ассізький, Твори). Франциск завжди віддавав велику шану священникам і
заповідав, щоб до них завжди ставилися з пошаною - навіть тоді, коли вони
особисто не були цього гідні. Основою такої глибокої шани був той факт, що
священники отримали дар відправлення Євхаристії. Дорогі брати в священстві,
не забуваймо ніколи цього повчання: святість Євхаристії вимагає від нас бути
чистими, жити в єдності з Таємницею, яку ми звершуємо.

З любові до Христа народжується любов до людей, так само як і до всіх
Божих створінь. Ось інша характерна риса духовності Франциска: відчуття
братнього зв'язку з усім та любов до створіння, що надихнуло його до відомої
 "Сонячної пісні" або "Похвали творіння". Це дуже актуальний заклик. Як я вже
пригадував в останній енцикліці "Caritas in veritate", врівноважений лише
такий Розвиток, який шанує творіння й не шкодить середовищу (пор. пп.
48-52), а в Посланні на цьогорічний Світовий день миру я підкреслив, що
побудова міцного миру пов'язана також із пошаною до створіння. Франциск
нагадує нам, що в створінні нам відкривається мудрість та любов Творця. Бог
замислив природу як мову, якою Він промовляє до нас, в якій реальність стає
прозорою й ми можемо розмовляти про Бога й з Богом.

Дорогі друзі, Франциск був великим святим і радісною людиною. Його
простота, його смирення, його віра, його любов до Христа, його доброта до
кожного чоловіка й до кожної жінки робили його радісним у будь-якій
ситуації. Адже поміж святістю й радістю існує глибокий і нерозривний
зв'язок. Один французький письменник сказав, що на світі є лиш один смуток -
той, що ми не є святими, що значить - ми не є близько до Бога. Споглядаючи
свідоцтво життя св. Франциска, ми розуміємо, що саме є таємницею справжнього
щастя - ставати святими, близькими до Бога!

Нехай Діва Марія, яку так ніжно любив Франциск, випросить для нас цей
 дар. Довірмося Їй словами Ассізького Бідаря: "Свята Маріє, Діво, серед жінок
на світі не народилася подібна до Тебе, Дочко й Служнице найвищого Царя,
Отця небесного, Мати Пресвятого Господа нашого Ісуса Христа, Обручнице
Святого Духа: молись за нас (...) до Свого Пресвятого, улюбленого Сина,
 Господа й Учителя" (Франциск Ассізький, Твори).

*******************************************************************************************


Людовик IX Святой
 

Мать Людовика, Бланка Кастильская, женщина большого ума, выдающейся силы воли и чрезвычайно религиозная, имела громадное влияние на развитие сына. По смерти мужа она стала регентшей и управляла с необыкновенным умом и ловкостью, укрепляя авторитет королевской власти и расширяя владения Франции. Красивый и изящный, Людовик интересовался в юности всякими рыцарскими забавами. В 1234 г. он женился на Маргарите, дочери графа Прованского.
Вступление короля в управление мало изменило политику правительства: королевская власть была уже так сильна, что Людовику не трудно было поддерживать свой авторитет против вассалов. Английский король Генрих III пытался возвратить владения своих предков (области по Гаронне), но Людовик одержал блестящую победу при Тальебуре (1242). Руководствуясь началами справедливости, он не воспользовался победой, отбросил любимую мечту французских королей — овладеть Аквитанией, и вопреки мнению своих советников уступил Генриху часть провинций, отнятых у Англии ещё при Филиппе-Августе. Седьмой крестовый поход

В 1244 г. король тяжко захворал и дал обет возложить на себя крест. Получив в Сен-Дени хоругвь, перевязь и посох паломника и испросив в Лионе благословение папы, Людовик с крестоносцами прибыл в сентябре 1248 г. на Кипр, а весной 1249 г. в Египет, к Дамиетте, которую 6 июня французы взяли. Двинувшись дальше, Людовик подошёл к Мансуре (1250), но силы крестоносцев были ослаблены раздорами и беспорядками.
Во время отступления их к Дамиетте сарацины догнали Людовика и взяли его в плен, от которого он откупился сдачей Дамиетты. В мае 1250 г. Людовик отплыл из Египта, но оставался 4 года (1250-54) в Сирии, дожидаясь новых крестоносцев. Своим нравственным влиянием Людовик поддерживал христиан в Палестине, заводил сношения с азиатскими государями, предпринимал работы для укрепления Яффы, Кесарии и Сидона. Слава о нём далеко распространилась. Получив известие о смерти матери, Людовик вернулся во Францию после шестилетнего отсутствия и ревностно принялся за государственные дела. Государственная деятельность

Реймский собор.



Людовик не враждовал с системой феодализма и уважал права вассалов, хотя был уже не первым между равными, а государем. Много сделал Людовик для реформы суда и судебного производства. Недостатки феодального строя, не допускавшего верховного суда в королевстве, Людовик устранил, установив как общий принцип право вмешательства короля в дела подданных. Людовик запретил судебный поединок и частные войны; недовольные решением местных судов получили право апелляции в королевский суд. Людовик внушал неограниченное доверие: на его решение отдавали свои споры даже иноземцы. Сохранился рассказ о том, как Людовик после обедни выходил из дворца, садился под дубом и выслушивал жалобы всех.
При Людовике судебная власть короля значительно расширилась; центральным судебным учреждением стал парижский парламент, состоявший из пэров и юристов. Все отрасли администрации находились под зорким наблюдением Людовика. Большим влиянием пользовались легисты, деятельность которых сильно способствовала расширению королевской власти. При Людовике был составлен свод постановлений обычного права и законов, изданных в его царствование («Etablissements de St. Louis»). Людовик с достоинством защищал интересы Франции от притязаний Рима. Французское духовенство стояло более за Людовика и за интересы светской власти, чем за папский престол. В марте 1269 г. Людовик обнародовал «Прагматическую санкцию», которой ограждалась независимость французской церкви от Рима, уничтожались денежные поборы и взносы в пользу римского двора и т. п. Во время борьбы Фридриха II с Иннокентием IV Людовик открыто порицал действия папы. Покровитель искусств

Людовик любил книги и искусство. Его называют Периклом средневекового зодчества. Он усердно воздвигал храмы: к его времени относится собор в Реймсе, прелестная церковь Sainte Chapelle в Париже и др. Восьмой крестовый поход. Смерть в Тунисе и канонизация

Людовик IX Святой в сражении.



Неудача Седьмого крестового похода ничуть не охладила энтузиазма Людовика. В марте 1270 г. он отправился в Тунис, надеясь на обращение местного султана. Ожидая прибытия Карла Анжуйского, Людовик бездействовал. В войске развились болезни; умер сын Людовика Тристан, 3 августа заболел сам Людовик, а 25 августа его не стало.
Тело короля было перевезено Карлом Анжуйским на Сицилию и погребено в соборе Монреале, где и сейчас в алтаре, посвященном Людовику, хранится урна с его внутренностями. Впоследствии останки Людовика были перенесены в Сен-Дени.
Немедленно после кончины Людовика вопрос о канонизации его был поднят сыном его, Францией и Европой, единодушно прославлявшими святость благочестивого короля. В 1297 г. булла папы Бонифация VIII провозгласила его святым. Именем св. Людовика названо множество католических храмов как во Франции, так и за ее пределами, в том числе церковь св. Людовика Французского в Москве. Семья и дети

Алтарь Людовика Святого в соборе Монреале (Сицилия).


Жена: (с 27 мая 1234, кафедральный собор, Санс) Маргарита Прованская (1221—1295), дочь Раймунда Беренгера IV (1199 — 1245), графа Прованса, и Беатрисы Савойской (1198 — 1266). Имели 11 детей: Бланка (11 июля 1240 — 29 апреля 1243) Изабелла (18 марта 1242 — 28 января 1271); муж: с 1255 Тибо II, король Наварры Людовик (25 февраля 1244 — январь 1260), был помолвлен с Беренгарией Кастильской Филипп III (1 мая 1245 — 5 октября 1285), преемник Людовика на королевском престоле Жан (1247—1248) Жан Тристан (1250 — 3 августа 1270), граф Невера; жена: с 1269 Иоланда Бургундская, графиня Невера Пьер (1251 — 6 апреля 1284), граф Алансона и Перша с 1269, по жене граф Блуа, Шартра и Шатодёна; жена: с 1272 Жанна де Шатийон (ок. 1253 — 19 или 29 января 1291), графиня Блуа и Шатодёна с 1280, графиня Шартра 1280—1286, дочь Жана I де Шатийон, графа Блуа, Шартра и Шатодёна, и Алисы Бретонской, дочери Жана I, герцога Бретани. Бланка (1253—1323); муж: Фернандо де ла Серда (1253—1275), старший сын и несостоявшийся наследник Альфонса X Мудрого, короля Кастилии Маргарита (1254—1271), жена Жана I, герцога Брабантского (с 1270) Роберт де Клермон (1256 -7 февраля 1317), граф де Клермон, по жене сеньор де Бурбон. Потерял рассудок в результате неудачного падения с лошади на турнире. Основатель дома Бурбонов, ставшей впоследствии королевской династией во Франции (1589—1792, 1814—1830), Испании (1701—1808, 1813—1868, 1874—1931, с 1975), Королевстве Обеих Сицилий (1734—1859), герцогстве Парма (1731-1802, 1847-1859), герцогстве Лукка (1815-1847), великом герцогстве Люксембург (с 1964). Его прямые потомки по мужской линии в настоящее время являются королями в Испании (Хуан Карлос I), великими герцогами в Люксембурге (Генрих I) Агнесса (1260 — 19 декабря 1327), муж: с 1279 Роберт II, герцог Бургундии Интересные факты
Во Франции Людовик традиционно считается святым покровителем парикмахеров[1]. Имя Людовика через название Миссии Сан Луис Рей перешло на название одного из племён индейцев Калифорнии луисеньо.

******************************************************************************************************************************




Завдання нашого покликання як світських францисканців

(уривки  з книги О.Раньєро Канталамесса OFM Cap)


Франциск – це не людина «на кожен випадок», складниками духовності якого хочуть приправити всі великі ідеали світу: Франциск  - покровитель поетів («трубадур Божий»), захисників тварин, миру, екології, загального братства і невідомо ще чого.

 

Очевидно, що Франциск заслуговує на кожне з тих титулів, але вони є вже плодами, що виросли на галузках дерева. Навіщо ж завідомо залишати без уваги стовбур і коріння дерева, а також землю, з якої воно черпає життєдайні соки?

Глибоким корінням і галузкою для Франциска є особа Ісуса Христа! Він є всім для нього. Дуже повчальним є порівняння навернення Павла з наверненням Франциска. Одне і друге були міцною зустріччю з особою Ісуса. Обидва з них могли засвідчити: «Для мене життя – це Ісус», а також «Тепер живу не я, але живе в мені Ісус» (Філ 1, 21; Гал 2,20). Обидва могли сказати – Франциск навіть більше, ніж Павло: «Я ношу на моїм тілі рани Ісуса» (Гал 6,17) – знаки приналежності до Христа.

 

Загальновідома метафора заручин Франциска з Пані Бідністю, що залишила глибокі сліди в мистецтві та поезії, починаючи від Данте Аліґ’єрі, може завести нас в невірному напрямку. Ніхто не закохується в чесноту, навіть якщо та чеснота є чеснотою убогості, бо можна закохатись лише в особу. Заручини Франциска, так само, як у випадку інших містиків, були заручинами з Ісусом. Франциск відповідав тим, хто питав його, чи має він намір з кимсь заручитися: «Я заручусь з нареченою найшляхетнішою і найпрекраснішою з усіх, яких тільки будь-коли бачив». Але часто ця відповідь була невірно інтерпретована. З контексту ясно видно, що наречена є не убогість, але укритий скарб і цінна перлина, якою є Христос.

 

Наприкінці свого життя Франциск відповідав одному брату, який заохочував святого, аби той дозволив читати йому Святе Письмо: «Я взяв так багато місць зі Святого Письма, як тільки можна щоб роздумувати і розважати. Більшого не потрібно, сину мій, вистачить, що знаю - Христос був убогим і розіп’ятим».

 

У середньовічних описах війн завжди є така ситуація, коли після поразки лучників, кавалерії і останніх вояків боротьба концентрується довкола короля. Там розгортається вирішальна битва, яка вирішує подальшу долю боротьби. Також і для нас битва не розгортається за таку чи іншу доктрину, вона розгортається за Короля!

 

Якби Франциск прийшов на світ тепер, я впевнений, що він не почав би говорити про Пані Бідність. Також ні про брата сонце і сестру луну, але про Ісуса Христа, і то розп’ятого. Одне з перших зображень Святого (копія якого знаходиться в Греччо, а оригінал загинув) представляє Франциска, який підносить до очей хусточку і витирає сльози: так його запам’ятали його сучасники. Поруч з Франциском досконалої радості існував Франциск, який плакав і може, власне, він був би таким, якби знову з’явився на землі.

Це велике і чудове завдання для цієї Церкви, а особливо для нас, синів св.Франциска: проголошувати сучасному світові Ісуса Христа Розіп’ятого! Але не абстрактного Христа, заідеологізованого, або Христа в минулому. Ні, Христа Воскреслого, Того, Який живе, до такої міри присутнього і дійсного, що можна вказати на Нього, уживаючи особистий займенник, як це робив Павло, коли говорив: «…щоб спізнати Його» (Філ 3,10).

Ієрархічна Церква розуміє, що з огляду на роль, яку вона виконує в світі, вона не може добратися безпосередньо до мас збунтованого люду, тому вбачає у Францискові і Домініку знаряддя для виконання того пильного завдання Церкви, яким було втримання єретичних рухів. Це не носило в собі політичного характеру, а було продиктоване пастирською опікою, принаймні в розумінні найбільш компетентних представників ієрархії, між іншими Папою Інокентієм ІІІ.

 

 

 

Франциск розпочинає справу, яку ієрархічна Церква була не в змозі виконати навіть з допомогою дієцезіального духовенства. Розпочинає ту справу без полемічного чи апологетичного повчання. Він не вступає в полеміку з Церквою як з інституцією і з ворогами Церкви-інституції. І в тому його стиль відрізняється від стилю сучасного йому Домініка.

Багато людей не можуть прийти до Ісуса через Церкву, треба допомогти їм прийти в Церкву через Ісуса, виходячи від Нього і Євангелія. Важко прийняти Ісуса, враховуючи любов до Церкви, але можна прийняти Церкву, виходячи з любові до Ісуса.

Ми, францисканці, знаходимось у винятковій ситуації, яка дозволяє нам це виконати. До тієї ролі нас підгодовує спадщина, яку ми отримали від нашого отця Франциска, великий кредит довіри, який він отримав серед багатьох людей.

Його прагнення загального братства, яке розповсюджується на всі створіння, пов’язане з поставою меншості, чинить його і його послідовників братами всіх, ворогами нікого, друзями останніх.

Для того, щоб виконати те завдання ставання мостом між Церквою і світом, потрібно, як Франциск, мати глибоку любов і вірність Церкві, а також глибоку любов до світу, особливо до світу покірних.

Як виконати те, що перевершує наші сили? Відповідь бринить: Дух Господень! Все життя Бідняка, якщо звернемо увагу, триває під керівництвом Святого Духа. Майже кожний етап його життя розпочинається ствердженням: «Франциск, який отримав натхнення від Святого Духа, пішов, промовив, зробив…» Бідняк називає Святого Духа «генеральним міністром Ордену».

Йоан Павло ІІ написав: «Віднова Церкви, яка Божим провидінням була запропонована і розпочата ІІ Ватиканським Собором, не може здійснитись інакше, як тільки у Дусі Святому, тобто з допомогою Його світла і Його силі». Те саме слід сказати і про обнову орденів.

 

 

Маємо ставити питання для себе – що означає для нас францисканців прийняття ласки нової П’ятидесятниці, що була закликана Папою Іваном ХХІІІ.

 

Ми є  дійсністю, яка повстала завдяки діяльності Святого Духа і покликана до того, щоб підтримувати в світі вогонь П’ятидесятниці.





****************************************************************************************************************************

 Свята Маргарита з Кортони. Слава цієї францисканки третього ордену була настільки велика, що до Кортони прибув сам Данте Аліг'єрі, щоб зустрітися з нею особисто. Маргарита народилася в 1247 в селянській родині в Лавяно, біля Кортони, Італія. Коли їй було 7 років, її мати померла і через два роки її  батько одружився вдруге.Мачуха жорстоко повидилась з Маргаритою, тому у віці 16 років дівчина пішла з дому. Жила з Арсенієм, власником замку в Монтепульчіано. Дев'ять років вона жила з ним без шлюбу, народила сина.

Одного разу Маргарита пережила велике потрясіння, коли її собака натрапив в лісі на мертве тіло замученого Арсенія. Несподівана і трагічна смерть коханця була моментом, який повернув хід її життя.

Батьки Арсенія вигнали її з сином із замку. Коли Маргарита хотіла повернутися додому в Лав’яно, її зустріло наступне нещастя. Мачуха не пустила її додому.

 Щоб заробити на прожиття собі та синові Маргарита працювала на різного роду роботах. В Лав’яно вона публічно визнала свої гріхи просячи пробачення у людей, яких скривдила. Босоніж, з непокритою головою Маргарита прийшла до Монтепульчіано просячи хліба у тих, хто раніше був її прислугою.

 Маргарита практикувала дуже суворі умертвлення і пости, покутувала, опікувалася бідними і хворими, збудувала лікарню. Провадила глибоке духовне життя, під час молитви досвідчувала містичних переживань. В Кортоні вона попросила братів францисканців про прийняття її до Третього Ордену святого Франциска з Асизі (1182-1226). Через три роки випробування у 1277 році її прийняли до грона терціаріїв. Син Маргарити вступив до Першого Францисканського Ордену і прийняв священицькі свячення.

 Слава її життя була така велика, що до Кортони приїхав сам Данте Аліг’єрі, поет і францисканець Третього Ордену, щоб познайомитись з нею особисто. Померла в святості 22 лютого 1297 року, через 23 роки після свого навернення. Її тіло нетлінне, і спочиває в санктуаріумі в Кортоні. Також там знаходиться розп’яття з котрого повинен був сказати до неї Христос словами: «Чого хочеш від мене, бідаче?» «Тільки Тебе, Господи» - відповідала Маргарита. В Літургії св. Маргарита з Кортони згадується 15 травня.



******************************************************************************************************************

Святий Йоан Марія Віанней (Жан-Марі Віанней) хотів стати ченцем, оскільки прагнув жити споглядальним життям. Подібно до св. Франциска, арський пастир часом замислювався, чи не є його покликанням самотність і споглядання. Але єпископ наполягав, щоб він залишався в своїй убогій парафії, серед людей, які вже полюбили й дуже шанували свого священика. Ми знаємо, що Йоан Марія Віанней завдяки своїй молитві й покаянню зміг навернути практично всіх, хто його висміював і зневажав на початку його нелегкого служіння в маленькому містечку на північ від Ліона. Бажання жити чернечим життям робить зрозумілим, чому арський пастир хотів належати до Третього Францисканського Ордену, до якого був прийнятий 1848 року завдяки капуцину – отцеві Леонарду з Ліона. В ті часи Третій Орден іще продовжували називати «Орденом покутників». Діла покаяння за гріхи як свої, так і гріхи інших були частково започатковані покровителем Ордену св. Йоаном Хрестителем, частково – засновником Ордену св. Франциском Асізьким, бідність та умертвіння якого Йоан Марія Віанней охоче наслідував. Арський пастир носив дуже бідний одяг, більше часу перебував у церкві, аніж у плебанії (будинку священика), мало їв і спав, а отримані гроші роздавав убогим. Подібно до того, як сторіччям пізніше й Отець Піо з П’єтрельчіни, арський пастир мав справу з великими сумами, які йому жертвували прочани, що прибували до його сповідальні з різних куточків Франції. Зібрані гроші Йоан Марія Віанней призначав на прикрашення церкви, в якій він служив, на допомогу бідним родинам, сиротам, хворим, а також на побудову "La Providence” ("Будинку Божого Провидіння”) для занедбаних молодих дівчат. Для того, щоб утримувати цей будинок і забезпечити дівчатам освіту, святий був ладен терпіти все. Сам він жив у бідності і під кінець свого життя міг цілком спокійно сказати: "У мене немає нічого. Зараз добрий Бог може покликати мене туди, куди хоче”.
 
******************************************************************************************************
 
17 листопада Церква відзначає спомин св.Єлизавети Угорської. Вона є одна з покровителів Францисканьского Ордену Світських. В цей день щиро вітаємо всіх братів і сестер! Нехай приклад недовгого, але сповненого любов'ю до Ісуса життя св.Єлизавети надихає нас бути відкритими на кожну людину, особливу убогу і знедолену, поспішати до всіх, хто потребує допомоги, в усьому і завжди довіряючи Господу.

Свята Єлизавета Угорська

      Св.Єлизавета, донька короля Угорщини, народилась 1207 року. Вона виросла в дуже набожній сімї. Її зустріч з Ісусом була настільки правдивою, що вона повірила Його слову, полюбила всім серцем і віддалась Його справам без останку.

Єлизавета рано вийшла заміж, ставши матірю трьох дітей. На духовний розвиток дівчини, а також на її розуміння світу і відносин між людьми та стосунків з Богом дуже міцно вплинуло євангельське життя бр